18 лютого 2014 року розпочалися масові розстріли на Майдані. Пам’ятаємо!

Єлизавета Клочкова, 14 років: «Якщо людина чогось боїться, вона не може бути сама собою».

Сьогоднішнє заняття гуртка «Юні репортери» ІТА "ЮН-ПРЕС" #КПДЮ, було присвячене роковинам жорсткої розправи минулої панівної влади над людьми, що бачили майбутнє держави в європейських цінностях - взаємоповазі, рівності та добробуті.

Наш гурток відвідує талановита, проте не надто говірка дівчинка Ліза, родом з Донецька, тому ми адресували їй сьогодні наші запитання, що звучали як уособлене звернення до всіх дітей, які, крім Лізи, теж стали заручниками чужих жорстоких політичних ігор.

- Де ти жила раніше?

- Я народилась і жила, до 2014 року, в Донецьку. Потім, ми звідти переїхали у найближче місто – Запоріжжя, там ми прожили до літа 2019-го і переїхали до Києва. Батькам зробили вигідну пропозицію по роботі.

- Яка перша думка в тебе промайнула, коли ти почула, що людей вбивають?

- Так, ці події застрягли в пам’яті. Був ранній ранок, ми збиралися у школу, снідали. На холодильнику стояв маленький телевізор, де ми дивилися новини. Новинний канал саме показував Майдан та те, що там відбувається. До цих подій я ніколи не була у Києві та взагалі не знала про ситуацію, проте я була переконана, що це нас ніяким чином не торкнеться! Я про це навіть не замислювалася. Я не знала, що саме відбувається на Майдані: була показана просто демонстрація, люди палили покришки і все. Після цього ми пішли до школи.

Пам’ятаю, батьки після того поїхали до Києва та пішли на Майдан. Мама розповіла, що їй не сподобалось, тому що коли настільки велике скупчення людей, вони всі дуже різні та часто агресивно налаштовані – це страшно. Вони з татом, трохи побули там і повернулися назад. Мама ще й досі згадує, що видовище було не з приємних.

- Як змінилося твоє життя?

- Спочатку я приїхала до Запоріжжя та пішла в українську школу. Мені було дуже складно, бо в Донецьку я вчилася в російськомовній. Однак, я там успішно соціалізувалася та дружила з дівчатами, ніхто не звертав уваги звідки я, бо ніхто й не знав – мені питань не ставили, а я і не розповідала. По закінченню ІІІ класу, я перейшла в російськомовну гімназію і там теж – все було гаразд. Коли у 2019-му році ми переїжджали до Києва, ось де був сильний удар для мене, бо я вже звикла протягом п’яти років до свого оточення, у мене з’явилися друзі. В Донецьку ми були ще маленькі, не особливо прив’язані до міста та й це мені далося важко, а тут знову – наступний переїзд. Він справив на мене сильне психологічне потрясіння.

- Чи важливо відстоювати своє право і чому?

- Звичайно важливо, адже ми люди, й у нас, у всіх – рівні права. Ми повинні боротися за свою незалежність, право вільно мислити та вільно виражати свою позицію, не боятися того, що нас за це осудять.

- Якби у тебе була можливість сказати щось тим, хто винен у вбивствах на Майдані, і, як наслідок, у тому що тобі довелося пережити (дивитися страшні новини, те, як вбивають людей, відчувати страх, безпорадність, думати про це, позбавитися домівки) щоб ти їм сказала?

- Напевне, нічого хорошого я б їм не сказала, тому що вважаю, що як би сильно на нас не тиснули обставини, вбивати громадян своєї країни – дуже погано та аморально. Знайшлися, люди які починали травлю біженців у 2014-15 рр., у самий розпал, коли переїжджали цілими групами по багато осіб. Дехто зі співвітчизників замість підтримки говорили образливі слова. У нашій ситуації, коли ми тільки-но переїхали, на лавочці сидів дідусь і казав нам, що він би всіх біженців перестріляв!.. Тобто, людям настільки сильно «промили мізки», що вони подекуди забули, що на Донбасі, в Донецьку живуть ті ж самі люди, які нічим не відрізняються. В яких теж є своє бачення світу і вони інакше, можливо, розуміють ситуацію, що для них є утисками, а що – ні, мають інакше бачення свободи та за це їх знищувати – не добре.

-Що ти думаєш про агресію в суспільстві, як про явище. До чого воно, на твою думку, призводить та якою ціною можуть досягатися результати?

- Агресія буває різною: буває, коли одна людина травить іншу, а буває, коли суспільство згуртовується проти певної групи людей. Якщо говорити про політичну агресію, то можливо це призводить до початку війни і, однозначно, до якогось політичного конфлікту. І все рівно, у всіх агресор свій! Судячи з опитувань, деякі й досі не вважають Росію агресором, а деякі вважають що минула влада була агресором, люди, що незаконно захватили владу. Проте, на власному прикладі ми знаємо до чого призводить агресія – до розподілу суспільства на дві протилежні соціальні групи, до великого внутрішьодержавного конфлікту, до конфлікту між державами-сусідами та справжньої ненависті між ними.

- Світ без насильства може існувати чи це – утопія?

- Я думаю може існувати світ без насильства, проте тоді складніше буде утримувати владу в одних конкретних руках. Для того, щоб управляти великою країною, я вважаю, треба заробити авторитет. Якщо авторитет не виходить заробити добросовісним шляхом, то його здобувають за допомогою страху людей. Без насильства викликати страх було б практично не реально. Багато країн, я гадаю, змінили б тоді своє правління, і в принципі, світ би покращився без насильства, тому що там де є страх, немає нормального життя! Тому що, якщо людина чогось боїться вона не може бути сама собою.

- Ми знаємо, що ти багато читаєш. Яка твоя улюблена книга?

- Мені запам’яталась книга «Портрет Доріана Грея». Сильне враження вона справила на мене, тому що порушує важливі питання, і, взагалі, мене «зачепили» герої. Коли головний герой у кінці помер – я аж видихнула з полегшенням, настільки багато горя він приніс ні в чому не повинним людям. На даний момент це моя улюблена книга.

-Чи є тобі щось сказати людям, які зараз терплять несправедливість та тим, хто був на Майдані 2014-го і зараз спостерігає наслідки?

- Тим, хто терпить несправедливість можу сказати, що по ідеї, правда повинна перемогти! Я вважаю, що якщо ти бачиш якусь несправедливість у житті (не тільки по відношенню до себе) треба боротися за те, щоб усе стало на свої місця. А тим, хто виходив на Майдан за європейські цінності, можу сказати, що, ймовірно, вони не правильно це зробили. Можливо, треба було діяти більш спокійно, і тоді, можливо, все вдалося б вирішити мирним шляхом, а так - всі провокації призвели тільки до змін у гіршу сторону.

-Як ти виходиш зі стресу, твої поради тим, хто після боротьби за свої цінності став психологічно виснаженим?

- Я не знаю як виходити зі стресових ситуацій, тому що, останнім часом, я сама весь час знаходжуся в цьому стані. Воно просто проходить. Буває, ти сидиш, дивишся в одну точку і роздратованість сходить нанівець. Можна пити заспокійливі, хоча вони не сильно допомагають.

-Ким хочеш стати в майбутньому?

- Перш за все, я б хотіла, щоб моя майбутня робота допомагала мені знайомитись з цікавими людьми, які займаються цікавими справами, проєктами, і, перед усім, я б сама хотіла бути такою цікавою особистістю. Щоб зі мною було цікаво спілкуватися. Я гадаю, що професія журналіста чи філолога відповідає всім моїм вимогам.

Російське втручання на українську територію триває. Український опір агресору дав змогу побачити недосконалість як власної, так і світової систем безпеки. Разом з тим, досі не проведено жодних суттєвих досліджень і не прийнято заходів, окрім штрафних санкцій ЄС. Подальше розгортання російського свавілля на Донбасі, остаточно виснажить нашу країну, а затягування цього питання поставить під загрозу євроатлантичні та особисті перспективи України, як держави.

Дарія Білокобильська та вихованці гуртка "Юні репортери" ІТА "ЮН-ПРЕС" КПДЮ