МИКОЛА ХРІЄНКО - «Завдяки нашій роботі були виділені мільярди на будівництво нового «Об’єкту «Укриття» розрахованого на сто років!»

До роковин аварії на Чорнобильській АЕС про шлях журналіста у незримій атомній війні та секрети тих днів нам розповів вчора (25.04.2020) Заслужений журналіст України, переможець Міжнародного щорічного конкурсу ЗМІ «Золоте перо», власник ордену Миколи Чудотворця та ордену святого рівноапостольного князя Володимира (III ст.), «Людина 2010 року» як автор проекту «Українці за Уралом» за версією газети «День», учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, спецкор прес-агентства Чорнобильська АЕС – МИКОЛА ХРІЄНКО.

Матеріал засвоюється на місці

У Чорнобилі я працював три з половиною роки у російськомовній газеті «Вісник Чорнобиля». Це були 1989-90 рр. Перший рік, я працював по вахтах – 15 діб у Києві, 15 – в Чорнобилі. До того, як журналіст газети «Радянська Україна» бував там у відрядженнях, не в перші дні, але, безпосередньо, після аварії. В газету «Вісник Чорнобиля» пішов працювати в штат переводом. Для цього повністю пройшов медкомісію та здійснив усі необхідні перевірки, навіть Комітету держбезпеки, поскільки ця зона була особливою.

Чому пішов працювати туди? Коли побував в Зоні зрозумів, що приїздами з Києва не набереш необхідний матеріал і не проникнешся «глибинами» тієї атомної катастрофи світових масштабів. Тому вирішив працювати на місці! «Вісник Чорнобиля» був уже організований і спочатку мав назву «Трудовая вахта» і коли я почав працювати, сказав редактору, що з такою назвою, тільки під церквою просити гроші в людей. Яка «трудовая вахта», якщо, війна йде, фактично, атомна??? І тоді я запропонував: «Вісник Чорнобиля». Партійні органи на це противились, ще тоді був радянський союз – все секретилось. Проте в 90-му році була знята цензура і газета таки поміняла назву.

«Вночі вони садили картоплю, а вдень, разом з коровами, ховалися в лісах»

Я вів тему самоселів зони відчуження - людей які повернулися в Чорнобиль після катастрофи. Коли треба було літав вертольотами гасити пожежі в відселених селах Зони. Після аварії на ЧАЕС, 26 квітня 1986 року, було евакуйовано з 30-ти кілометрової Чорнобильської зони 120 тисяч осіб (включаючи місто Прип’ять, Чорнобиль, і села). Зі 120 тисяч – у свої приватні будинки повернулося 1200 громадян, абсолютно всупереч законодавству. Люди знову укріплювалися на землі, з якої їх евакуювали. Вночі вони садили картоплю, а вдень, разом з коровами, ховалися в лісах, тому що міліція їх виловлювала і знову відправляла за межі Зони. Це явище мене дуже цікавило. Частину своєї журналістської роботи я присвятив дослідженню життя цих людей, причин їхнього повернення і, найголовніше, що ми цих людей почали захищати в редакції! Відстоювати їх право. Вони ж добровільно повертаються і без дітей. Поверталися в основному пенсіонери, бо ж роботи в Зоні не було – колгоспи, радгоспи і підприємства – закриті. Треба було на щось жити, а жили вони на мізерну пенсію, обробляли городи, тримали кіз, корів, свиней – яких привозили з-за Зони і переправляли через колючий дріт. Це була ціла драма!

Як журналіст, і як людина, і всі ми - колектив «Вісника», розуміли, що не можна цих людей виганяти. Тим паче, що серед них жодної дитини до 18 років – не було... Самосели таки закріпилися… Зараз з них залишилося майже 200 душ. Частина повмирало своєю смертю, не від радіації, частина – постаріли, їх діти забрали поза Зону, частина ще продовжує там жити. Нажаль, теперішні пожежі знищують ті села і ті оселі, де живуть люди. Можливо це диверсії, сьогодні в новинах передали, що туди направили військові спецпідрозділи з собаками, броньовані машини з автоматами.

«Люди запалили свічки, погашені в ніч з 4-го на 5-те травня 1986 року…»

Журналісти «Віснику Чорнобиля» виконували не тільки різнопланові завдання по висвітленню ходу дезактивації, а й соціальну роботу. Зокрема, це відкриття Православної Святоіллінської церкви в місті Чорнобиль. Завдяки нашим публікаціям було створено управляючий релігійний орган самоселів. Бо коли, після аварії людей евакуювали то церква і споруда, за документами, стала підпорядковуватись державі, щоб повернути її релігійній громаді треба було, щоб двадцять осіб утворили керівний орган Приходу. А його – не реєструють ніде, бо люди живуть на цій території незаконно. Ми домоглися щоб їм дозволили створити цю «двадцятку» і відкрити церкву. Це було потрясіння, коли люди зайшли в церкву, три роки пройшло чи чотири, на всіх іконах – шар пилу в товщину сірника, а може й товще… Ніхто не відкривав церкву з пір аварії, вона не пограбована, на щастя, була. І люди запалили ті свічки, що були погашені в ніч з 4-го на 5-те травня 1986 року. Саме тоді була Паска і людей лише 5-го травня почали евакуйовувати. Під час відкриття храму вони нас цілували і думали, що з цього почнеться відродження Чорнобиля і тих сіл, які були евакуйовані. Нажаль, цього не сталося, але церква працює, функціонує до цього часу. Я у ній багато разів був.

«Живіт через скафандр пекло, бо розплавлений бетон, який вже охолов, був ще дуже гарячий»

Друга моя найголовніша журналістська подія – це те що в супроводі професійних дослідників Костянтина Чечерева та Юрія Кобзаря Комплексної експедиції від Інституту атомної енергії ім. Курчатова, що працювала на «Об’єкті «Укриття» (прим.: колишній четвертий зірваний енергоблок мав назву «Об’єкт «Укриття») ми пройшли до розвалу реактора. По дві секунди бачили ядерні рештки того, що було «реактором». Матеріал був надрукований у двох номерах «Вісник Чорнобиля» по два розвороти (дві шпальти в одному і у другому номері). Це було потрясіння! Бо до цього жоден журналіст і близько не наближався в те місце! Ми провели зйомку, я фотографував, але вціліли лише кілька кадрів, решту – знищила радіація. Але було достатньо світлин, щоб проілюструвати матеріал. Я особисто вивчав матеріали Комплексної експедиції по «Об’єкту «Укриття» 2 тижні. Ми пройшли додаткову медичну комісію і у деяких місцях реактору довелося повзти на животах. Такі місця були гарячі, що живіт через скафандр пекло, бо розплавлений бетон, який вже охолов був ще дуже гарячий.

Ми розказали людям про аварію і в яких умовах працюють дослідники «Об’єкту «Укриття», те що трапилося і яка ситуація в зруйнованому четвертому колишньому енергоблоці Чорнобильської АЕС. Вважаю це найголовнішим на той час в моїй роботі і роботі «Вісника».

«Не можна без енергетики жити! Без неї немає життя, все що є –працює від електроенергії!»

Контракт через рік скінчився і я його не продовжував, оскільки вважав, що побаченого і пережитого за рік мені вистачить на все життя. Мої матеріали з Чорнобиля друкувались у «Сільських вістях», «Радянській Україні», за кордоном, лунали по радіо мої передачі … Я повернувся і 2 роки працював у газеті Верховної Ради України «Голос України», рік - в агентстві новин УНІАН.

Однак, у Зоні змінилася ситуація, зокрема, обстановка на Чорнобильській атомній станції. Хотіли закрити всі атомні станції України (їх близько 5-ти)! Це була б економічна катастрофа! Ми – журналісти «Вісника Чорнобиля» були проти цього і проти закриття трьох енергоблоків ЧАЕС, які працювали після аварії. Ціною життя солдатів, вони були відмиті, дизактивовані і знову давали електроенергію. В той час (між моєю першою і другою роботою в Зоні) відбувся розпад Союзу – Україна була в економічному крахові, і якби позакривали ці атомні станції, то країна, фактично, перестала б існувати (економічно)! І ніхто їй би не поміг, бо хаос був надзвичайний.

"Постало питання: що робити з "Об'єктом "Укриття"?

Тому я двічі відмовився, на третій раз погодився, пройшов медичну комісію, звільнився з УНІАН і пропрацював 2,5 роки в прес-агентстві Чорнобильської АЕС. Це вже була робота іншого плану – захист атомної енергетики в Україні. Треба було пояснювати людям що таке «атомна енергетика», тому я вивчив усю атомну енергетику світу: в яких країнах, скільки блоків працює, який вони дають процент електроенергії. У нас атомні електростанції давали більше енергії, ніж всі разом теплові та гідро. Ми публікували в газетах наші дослідження, давали на розповсюдження в міжнародні агентства світу з тим, щоб, якщо закривати Чорнобильську АЕС, то компенсувати збитки, які нанесе закриття 3-ох працюючих енергоблоків. Далі постало питання: що робити з «Об’єктом «Укриття»? В України не вистачало грошей, щоб утримувати зірваний 4-ий енергоблок. Тому, завдяки наші роботі були створені робочі місця в місті Славутич, влаштована на роботу значна частина персоналу, а найголовніше: були виділені мільярди доларів на будівництво нового надійного «Об’єкту «Укриття» розрахованого на сто років! А попередній був тимчасовий, на 25-ть. Якщо б цього не сталося, Україну евакуювали б і вивезли нас всіх за Урал! Тому, той хто кричить, що треба позакривати всі атомні станції – робить це безпідставно! Не можна без енергетики жити! Без неї немає життя, все що є –працює від електроенергії!

«За перші 10 років після аварії на ЧАЕС тільки в Україні померло 135 тисяч ліквідаторів і потерпілих»

Я й інші публікації робив, не тільки на захист ЧАЕС та енергетики в Україні, але зараз теж залишаюсь при думці, що тоді була здійснена правильна необхідна робота. Україна і весь світ був шокований тим, що вибухнув атомний реактор, де було 120 тон двоокису урану і 90 тон вилетіло в повітря. Весь світ був посипаний радіоактивними матеріалами, але рішучими діями влади щодо негайної побудови «Об’єкту «Укриття» та ціною життів і самовідданості солдатів, інженерів та добровольців, які пішли туди працювати була врятована Україна і Білорусія. Завжди знаходяться люди, які не тікають від небезпеки, а йдуть на передову, як сьогодні на Східний фронт.

За перші 10 років після аварії на ЧАЕС (я відповідаю за ці цифри, вони були опубліковані в газеті) тільки в Україні померло 135 тисяч ліквідаторів і потерпілих.

Зараз найголовніше, що збудований новий «Об’єкт «Укриття». Він має новітні системи контролю, досвідчений український персонал і повторного вибуху в 4-му енергоблоці не буде, і, головне, звідти викиди не йдуть! Це найкраще, чим міг допомогти світ Україні, бо допомагаючи Україні він допоміг і собі.

Через аварію на ЧАЕС втрачено на багато сотень років великі території, де вирощувалася сільськогосподарська продукція і т.д. Лише напіврозпад плутонію триває 24 тисячі років. Знищена інфраструктура, яка була до аварії і невідомо, коли буде відновлена. Величезна кількість людей померли і будуть помирати, радіаційне опромінення і хвороби від нього мають генетичні наслідки. Зараз головна проблема – це пожежі в Чорнобильські Зоні, які треба зупинити!

ПОБАЖАННЯ ЮНИМ ЖУРНАЛІСТАМ ІТА «ЮН-ПРЕС» КПДЮ

«Отруєння розуму брехнею, таке ж небезпечне, як і отруєння радіацією.»

Найголовніше в професії журналіста, як і в кожній професії, це щоб у людини була сила духу, сила волі та цілеспрямованість на свою роботу. Якщо ви станете журналістами, не розраховуйте на легке життя! Тому що вам доведеться писати репортажі під пулями (зі Східного фронту), де техногенні аварії, ви – будете повзти на животах через вогонь… Журналіст – це той, хто першим побуває на місці події і розповість про неї людям.

І ще одне, найголовніше – правда понад усе! Те, що не правда, те – брехня. Брехня завжди бореться з правдою і якщо ви брешете собі самому – бачите очима одне, а пишете друге, значить ви обдурюєте людей, обдурюючи людей – ви їх ставите під удар і на вашій совісті залишаються смерті тих людей і дітей, які померли від брехні, яку написали ВИ – журналіст. Отруєння розуму брехнею, таке ж небезпечне, як і отруєння радіацією.

Микола_Хрієнко
Dariya Bilokobylska